— Мамо, чого ви застигли? Підписуйте тут і тут — і звільняйте дачу до неділі. Це тепер моє.
Леся тицьнула мені під ніс папери, мов касирка, що лічить недоважену решту.
Не доньці я, здавалося, папери показую, а податковому інспектору звітую.
Я витерла руки об фартух — пахло кропом і вишневим листям, саме огірки закочувала — і глянула на неї довгим поглядом.
А подумала собі: ну нарешті, дочекалася.
Бо у кишені мого халата теж лежали папери. Свої.
І вони були цікавіші за її.
Почалося все пів року тому.
У квітні мені зателефонувала нотаріуска Надія Степанівна, знайома ще з поліклініки — я там медсестрою сорок років пропрацювала.
— Галино, ви сидите? Ваш брат Петро заповіт залишив. Тільки руки дійшли розібрати архів.
Петро — мій старший брат. Помер три роки тому, самотнім, дітей не мав.
Я гадала, лишилася по ньому тільки квартира у Полтаві, яку за законом поділили між спадкоємцями — мені третину, решту — племінникам.
— Надю, який ще заповіт? Ми ж усе оформили давно.
— Ви сидите чи ні? Дача його в Гадячі. Двадцять соток, із будинком. На вас одну записав, окремим заповітом, ще у двадцятому році. Я сама здивована — лежав в іншій папці, секретарка переплутала.
Я сіла прямо на табуретку в передпокої. У вухах зазвеніло.
Дача в Гадячі — поруч із новою дорогою, яку рік тому проклали. Там сотка вже мільйон коштує.
Двадцять соток — рахуйте самі.
— А чому він мені нічого не сказав?
— Прочитайте записку. Залишив для вас.
Я поїхала до Надії того ж дня. У конверті від Петра лежав клаптик у клітинку, його кривуватим почерком:
«Галю, це тобі. Тільки тобі. Не Лесі. Вона мене в лікарні два роки жодного разу не відвідала, хоч я просив. А ти мене з ложечки годувала. Грошей з нею не дільи — проїсть і не згадає. Хай буде твоя заначка на старість. Петро».
Я сиділа й плакала. Не через гроші.
Через те, що брат помітив.
Брат, що сам лежав із трубками, побачив, що я — людина, а не обслуга.
Лесю я ростила сама з її шести років. Чоловік пішов до продавчині з магазину побутової техніки, хай живе з нею щасливо.
Я тягла двох — доньку і лежачу маму.
Потім маму поховала, Леся виросла, вийшла за Віталія — непоганий загалом хлопець, але під її каблуком.
Знаєте, як це буває? Поки мати потрібна щодня — вона мати.
А стала не потрібна щодня — стала потрібна «за викликом».
Онука доглянути. Котлети накрутити. Грошей позичити «до зарплати» — повернули двічі за десять років.
Дачу мою, ту, яку ми з покійним чоловіком будували, Леся вважала своєю.
Ну а чиєю ж іще.
«Мамо, ми на майські приїдемо, баню протопіть».
«Мамо, ми Артемка на все літо лишимо».
«Мамо, підфарбуйте Віталику паркан, йому ніколи».
Я не сперечалася. Тиха я. Сорок років у медсестрах — там не повоюєш, там треба колоти й усміхатися.
Про Петрову спадщину Лесі я не сказала жодного слова. Сама не знаю чому — серце стиснулось.
Оформила все через Надію, тихо, без галасу. Документи сховала в сервант, за сервіз, який Леся терпіти не може.
За місяць почалися дивні дзвінки.
— Мамо, а ви знали, що в дядька Петра ще дача була?
Я завмерла з телефоном біля вуха, чистила картоплю на кухні.
— Звідки ти взяла, Лесю?
— Та Віталик на роботі з чоловіком говорив, той у Гадячі живе. Каже, ділянка дядькова досі не оформлена. Мамо, це ж спадщина! Треба негайно оформляти, поки не відтяли!
Ключове слово — «наше». Не «ваше, мамо». Наше.
— Лесю, я сама розберуся.
— Мамо, ви в цих паперах нічого не розумієте! Я все зроблю. Тільки підпишіть довіреність — на ведення спадкової справи. У мене подруга юристка, каже, так простіше.
Тут у мене в голові щось клацнуло. Тихо, як замок у сейфі.
Я ж мати. Я її знаю.
«Довіреність на ведення справи» від мого імені — це щоб усе переписати на себе.
Я не юристка, але сорок років слухала лікарняні плітки — там такі схеми провертали, що й подумати страшно.
— Добре, доню. Приїжджай у суботу. Підпишу.
Поклала трубку. Сіла. Подивилася на картоплю.
І вперше за багато років засміялася — сама собі, вголос, у порожній кухні.
У суботу Леся приїхала не сама. З Віталиком і «подругою-юристкою» — дівчиною років двадцяти п’яти, гострою, як шило, в костюмі не за розміром.
— Мамо, це Марічка. Допоможе з документами.
Марічка розклала на столі папери віялом, мов карти.
— Галино Петрівно, тут довіреність генеральна, тут згода на оформлення, тут відмова від переважного права…
— А відмова — від чого? — спитала я повільно, розглядаючи свої руки.
— Ну, це технічна формальність, — Леся всміхнулася тією усмішкою, якою я її колись у дитинстві вчила усміхатись учителям.
— Лесю, — я підвела очі. — Скажи чесно. Ти хочеш, щоб дача дісталася мені чи тобі?
Пауза повисла. Віталик кашлянув, уткнувся в телефон. Марічка зробила вигляд, що шукає ручку.
— Мамо, яка різниця? Все одно після вас мені залишиться. Навіщо вам у вашому віці з податками морочитися?
«У вашому віці». П’ятдесят п’ять, нагадую. На роботі ще й досі на півставки тримають, бо молоді не вміють робити укол так, щоб синця не лишалося.
— Давай так, — сказала я тихо. — Я подумаю. До наступних вихідних.
Леся стиснула губи. Але виду не подала.
— Добре. Тільки недовго думайте. Бо оформлення — пів року.
Коли вони пішли, я дістала зі серванту свої документи. Погладила печатку.
Набрала Надію.
— Надійко. А давай оформимо ще один папір.
Через три дні Леся зателефонувала вже з металом у голосі:
— Мамо, я все дізналася. Дядько Петро заповіт на вас оформив. Ви знали?!
— Знала, — спокійно відповіла я, помішуючи варення.
— І мовчали?! Мамо, ви при своєму розумі?! Це ж мільйони! Самі все загребти хотіли?!
— Лесю. Це мені брат залишив. Особисто. З листом.
— Яким ще листом?! Покажіть!
— Ні.
Одне слово. Коротке. «Ні». Я його, здається, за все життя своїй доньці не казала.
— Ви… з розуму з’їхали. Ми приїдемо в суботу. І ви все перепишете на мене. Як мати нормальна, а не егоїстка!
Гудки. Руки тремтіли, не приховую.
Я сіла й довго дивилась у вікно. Думала — може, не варто? Може, вона ж моя кровинка?
А потім згадала Петра в лікарні. Як він тримав мене за руку й казав: «Галю, ти хороша. Тебе всі використовують, а ти хороша».
І тремтіти перестала.
У суботу вони приїхали втрьох — Леся, Віталик і та Марічка. Леся зайшла без «добрий день», одразу кинула на стіл свою купку папірців.
Я витерла руки об фартух. Дістала з кишені халата свій складений папір. Розгорнула. Поклала поруч.
— Що це? — Леся примружилась.
— Це, Лесю, дарча. Від мене. На дачу в Гадячі.
У неї навіть щоки порожевіли.
— На мене?!
— Ні, сонечко. На Полтавський дитячий хоспіс. Уже зареєстровано в державному реєстрі. Два тижні як. Подзвони, перевір — Надія Степанівна Ковальчук, нотаріус, телефон у довіднику.
Тиша. Густа така, що чути, як муха об скло б’ється.
— Ви… жартуєте.
— Ви… подарували… чужим людям… МІЛЬЙОНИ?!
— Я подарувала дітям, які помирають. А не дорослій жінці, яка про матір згадує раз на місяць, коли закінчуються огірки.
Віталик за її спиною раптом затулив обличчя долонею. Мабуть, йому стало соромно. Хоч комусь у цій сім’ї.
— Ви… ви хвора! Божевільна стара! Я вас до суду! На дієздатність перевірю!
Я всміхнулася. Тихо. Куточком рота.
— Перевіряй, донечко. Довідка від психіатра в мене теж є — Надія наполягла оформити перед угодою. Профілактично. На всякий випадок. Знаєш, для яких випадків? Саме для таких.
Марічка-юристка мовчки почала збирати свої папірці. Вона все зрозуміла швидше за всіх.
— Лесю, ходімо, — пробурмотіла вона. — Тут уже нічого не зробити.
— А ЦЮ дачу я теж перепишу, — сказала я їм у спини. — На внука. На Артемка. З умовою — вступає в права у вісімнадцять. До того — моя. Захочете привезти на літо — привозьте. По-людськи. А не «мамо, прийміть дитину, ми в Єгипет».
Леся обернулась у дверях. Обличчя біле, як моя кухонна плитка.
— Ти мені більше не мати.
— Добре, — сказала я. — А ти мені більше не касир.
Двері гримнули. Машина заревла у дворі.
Я постояла хвилину. Потім пішла доварювати варення. Вишневе. Петрове улюблене було, до речі.
Минуло три місяці. Леся не дзвонить.
Віталик пише іноді — тихо, мовляв, «пробачте, Галино Петрівно, вона одумається».
Артемко приїжджав на осінні канікули — до бабусі, тобто до мене, млинці пекти. Без батьків. Віталик сам привіз і забрав.
Суду не було. Не наважилась. Знає, що програє — довідки, свідки, нотаріус, і головне — лист Петра, який я показала. Надії Степанівні. Під протокол.
Хоспіс прислав мені фотографію — на території новий ігровий майданчик. Табличка: «Дякуємо Галині Петрівні К. та Петру Івановичу К.».
Я цю фотографію на холодильник повісила. Поруч із малюнком Артемка.
А дача стоїть. Моя. Поки — моя.
Яблуні цвітуть, смородина родить, баня топиться.
Тільки тепер я її топлю для себе.
Уявляєте? Уперше за п’ятдесят п’ять років — для себе.
