— Оксано, добрий день. Ви дачу продали чи втекли звідти назавжди? — голос моєї сусідки Галини Степанівни звучав у слухавці чітко, мов команда на параді.
— З чого ви взяли? Ми з Миколою в місті, — я притиснула телефон плечем, вибираючи шланги в господарчому магазині.
— Тоді вітаю з відкриттям оптового складу, — пирхнула сусідка. — Ваша свекруха організувала з вашого погреба таку відгрузку банок, що біля воріт скоро затор буде.
— Галино Степанівно, не можу повірити.
— Віра тут ні до чого, подивіться у вікно, — відрізала вона. — Ірина порожні коробки з багажника тягає, а Антоніна Яківна командує, наче бригадир: «Обережно з грибами, це на ювілей Толі!»
Я обережно поставила шланг назад на полицю. Чоловік, що стояв поруч біля дрилів, здивовано підняв брови.
— Миколо, — зітхнула я. — Здається, ключ, який ти дав мамі тільки для поливу огірків, відкрив їй портал у наш льох.
— Їдемо, — відповів він коротко.
До дачі було півгодини дороги, та ми домчали за двадцять хвилин. Хвіртка стояла розчахнута навстіж.
На веранді панувала атмосфера справжнього ярмарку. На моїй мереживній скатертині стояли тарілки з нарізкою, а в центрі — відкрита банка мого полуничного варення.
Антоніна Яківна сиділа на чолі столу велично, наче щойно підписала указ про приєднання моєї дачі до власних володінь.
Старший брат чоловіка, Степан, виносив із будинку ящик маринованих помідорів. Його дружина Лідія перекладала банки в сумки, а молодша сестра Ірина утрамбовувала в пакет моє фірмове лечо.
— О, господарі приїхали! — награно зрадів Степан, завмираючи на ґанку з ящиком у руках.
— І вам не хворіти, — я сперлася на одвірок, схрестивши руки. — Антоніно Яківно, полив огірків вимагав важкої артилерії та вуглеводного забезпечення?
Ірина, адміністраторка салону краси, обурено випросталась, поправляючи модну кофтину.
— Оксано, ну навіщо ці сцени? — закотила вона очі. — Овочі самі ростуть у землі, це не салон краси, тут думати не треба. Кинула насіння — і чекай. Це лечо я беру для Людочки, вона в офісі працює, їй вітаміни потрібні, а ти ще накрутиш.
— Ірино, — усміхнулась я так лагідно, що чоловік про всяк випадок відступив на крок. — Якби овочі росли самі, агрономія не була б наукою. Помідору потрібне пасинкування, підв’язка, обробка від фітофтори та графік поливу. Повір, це складніше, ніж записати клієнтку на манікюр у телефоні.
— Та ти просто заздриш моїй дочці, бо все життя на складі просиділа! — вереснула зовиця.
— Чужі кар’єри мене не цікавлять, Ірино. Але ти зараз тримаєш банку мого лечо так, ніби це безкоштовний пробник у перукарні. Постав на місце.
Ірина задихнулась від обурення й жбурнула банку назад у коробку.
Тут у бій вступила Лідія. Працюючи касиркою в магазині будматеріалів, вона любила оперувати цифрами.
— Оксано, ну чого ти жадібна? — підтиснула губи Лідія, затуляючи собою трилітрову банку огірків. — У тебе цього добра — завались. Та ще й оцту багато ллєш, це шкідливо для шлунка. Людочці от беремо, у неї гастрит, їй корисніше домашнє, без хімії. А ти для рідні шкодуєш!
— Лідіє, — я потерла перенісся. — Якби ти цікавилась чимось, крім знижок на цвяхи, то знала б: оцтова кислота в маринаді — це консервант. Вона запобігає розвитку бактерій, які спричиняють ботулізм, смертельну хворобу. А гастрит лікують дієтою, а не краденими соліннями.
— Егоїстка! — обличчя Лідії пішло плямами. — Через банку огірків готова рідню задушити!
— Я не задушуся, — спокійно відповіла я. — Але зараз ти повернеш її в льох так швидко, наче тобі на касі пробили повернення без чека.
Лідія засопіла, та банку віддала.
Степан, відчувши, що запахло смаленим, вирішив грати миротворця.
— Дівчата, годі вже через їжу сваритися! Миколо, скажи своїй дружині, ми ж одна сім’я!
Але Микола, який до того мовчки спостерігав, раптом ступив уперед. Обличчя стало кам’яним.
— Степане, стосунки псує той, хто приходить у чужий дім з порожніми коробками й лізе без дозволу в чужий льох. Несіть усе назад. Негайно.
Антоніна Яківна, відчувши, що її велич тане, стукнула кулаком по столу, мало не перекинувши розетку з варенням.
— Я мати твого чоловіка! — проголосила вона тоном пророчиці. — Маю право пригостити брата на ювілей! Гриби — це взагалі лісовий ресурс, він державний, а не твій особистий!
— За законом, Антоніно Яківно, — я дістала телефон і відкрила калькулятор, — лісовий ресурс стає приватною власністю в момент законного збору. А проникнення в чуже сховище — це вже стаття Кримінального кодексу.
— Торгашка! — свекруха схопилася за серце. — Усе життя в гроші все переводиш, ніякої душі!
— Моя душа закінчується там, де починається ваша звичка все виносити, — спокійно відповіла я. — І зараз ви обурюєтесь так гучно, ніби вас спіймали з ковбасою в рукаві пальта на виході з магазину.
Запала тиша, яку порушувало лише дзижчання оси над варенням.
— Тепер порахуємо, — я відкрила блокнот, де вела облік запасів, як справжній товарознавець. — Сім банок грибів. Десять лечо. П’ятнадцять огірків. Протерті ягоди. Додамо вартість продуктів, банок, кришок, газу та мою роботу за тарифом клінінгової фірми за годину.
Я назвала суму. Степан присвиснув.
— Платіть або розвантажуйте, — відрізав Микола, забираючи в матері ключі від хвіртки. — І щоб без мене вас тут більше не було.
Тієї ж миті на столі задзвонив телефон Антоніни Яківни. На екрані висвітилось: «Брат Толя».
Свекруха, тремтячими руками ввімкнувши гучний зв’язок, схлипнула:
— Толю… не буде грибочків на ювілей. Оксана пожаліла, вигнала нас…
На тому кінці пролунало важке зітхання. Анатолій Якович, людина старого гарту, давно не мав ілюзій щодо сестри.
— Тоню, ти знову без дозволу на їхню дачу зі своїм табором попхалась? — гримнув він так, що динамік захрипів. — Я тобі казав: краденого мені на стіл не треба! Негайно вибачся перед Оксаною і все поверни, ганьба!
Дзвінок обірвався. Антоніна Яківна сиділа червона, дивлячись у порожній екран.
Розвантаження зайняло п’ятнадцять хвилин. Степан і Лідія мовчки носили ящики назад у льох. Ірина, підтиснувши губи, поїхала першою, навіть не попрощавшись.
Коли остання банка стала на полицю, я підійшла до столу.
— За з’їдене варення й ковбасу з мого холодильника — триста п’ятдесят гривень, Антоніно Яківно, — я простягла руку. — Можна переказом.
Свекруха мовчки дістала гаманець, кинула на стіл дві зім’яті купюри й, задерши підборіддя, пішла до машини Степана.
Ми з Миколою лишились самі. Він обійняв мене за плечі, дивлячись услід машині брата.
— Знаєш, — усміхнувся чоловік, — а огірки в теплиці вони так і не полили.
— Нічого, — я змахнула крихти зі скатертини й поклала гроші в кишеню. — Я сама полию.
Зате бур’янів на ділянці точно поменшає.