Галина саме доварювала борщ, коли на кухню зайшов чоловік.
«Галю, треба поговорити», — рішуче заявив Степан.
«Кажи», — відповіла вона, не відриваючись від каструлі.
«Сядеш, нормально вислухаєш?» — у голосі Степана зазвучало роздратування.
«Мені треба за борщем дивитися», — спокійно сказала дружина.
«Що ти хотів мені сказати?»
Степан мовчав, ледве добираючи слова.
«Я зустрів іншу жінку. Я йду від тебе!»
Галина витерла руки рушником і відповіла:
«Вітаю. І щиро рада за тебе!»
Чоловік дивився на неї спантеличено.
Степан навіть уявити не міг, що в цю хвилину вирішила Галина.
Пізніше, коли подруга Марія дізналася про все, вона не могла заспокоїтися.
«Я досі не розумію, як ти на таке погодилась? Це ж за межею, Галю!»
«За межею чого? Добра чи зла?»
«Та як не поглянь!» — зітхнула Марія.
Галина лише посміхнулась:
«Головне — результат. А у мене він чудовий. Я отримала те, чого хотіла».
«Все одно, — не вгавала сусідка, — наслідки будуть неприємні».
«А ти не накликай біду!» — не витримала Галина. — «Коли прийдуть, тоді й розберемось. Зараз у мене свято душі. Не псуй його».
Марія ображено відвернулась до вікна.
***
Усе почалося того вечора, коли Степан, повернувшись із роботи в Полтаві, сказав, намагаючись приховати хвилювання:
«Нам треба поговорити».
Галина внутрішньо напружилась. Вона давно чекала, коли він наважиться.
«Кажи», — відповіла вона, перевертаючи котлети на сковорідці.
«Може, сядеш, вислухаєш нормально?» — у голосі чоловіка забриніло нетерпіння.
«Чи говорити мені з твоєю спиною?»
«Сидіти зараз ніколи, любий, — спокійно мовила Галина. — Онука Оленка скоро прокинеться, і почнеться “бабо те, бабо се”. Кажи вже».
«Я… — Степан затнувся. — Я зустрів іншу жінку».
«І?» — Галина навіть не озирнулась, продовжуючи займатися плитою.
«Та вимкни ти цю сковорідку!» — вибухнув він. — «Ти чуєш, що кажу?! Я кохаю іншу!»
«Чую», — нарешті повернулась Галина. — «Вітаю тебе».
«Що?!» — Степан не міг повірити власним вухам. Він очікував сліз, крику, чого завгодно, тільки не цього спокою.
«Тихіше, дітей розбудиш», — незворушно сказала вона.
«Ти знала?» — видихнув чоловік.
«Не знала. Але здогадувалась».
«Здогадувалась?»
«Аякже. Ти б теж здогадався, якби я затримувалась на роботі на кілька годин, ховала телефон у кишеню і раптом перебралась спати в іншу кімнату».
«То чому мовчала?»
«Пропозицію про шлюб робив ти. І руйнувати його теж твоя справа», — відрізала Галина.
«Чому ти так зі мною?»
«А як інакше? Якби хотів просто розважитись, приховував би й далі. Але ти почав цю розмову — значить, рішення вже прийняте. Тож кажи все до кінця».
Степан дивився на дружину і не впізнавав її. Стільки гідності й спокою.
«У мене є пропозиція», — нарешті сказав він.
«Цікаво», — Галина сіла на табурет, уважно дивлячись на чоловіка.
«У нас іпотека — два мільйони гривень. Ти її не потягнеш, навіть з аліментами».
«А питання розлучення ми вже вирішили?» — у голосі Галини зазвучав метал, якого Степан, звісно, не почув.
«А що тут вирішувати? Ти мені однаково не пробачиш».
«Так, — посміхнулась вона, — ти ж мене знаєш як облуплену».
«Отож. Буде краще, якщо ти переїдеш в однокімнатну, а я лишуся тут».
«А діти?»
«Поїдуть з тобою, звісно».
«Виходить, я з двома дітьми буду тулитися на вісімнадцяти метрах, а ти з новою коханою — у нашій трикімнатній?»
«Ну так. Ти ж не потягнеш іпотеку».
«Зрозуміло, — Галина підвелась. — Мені треба подумати».
Вона вийшла на балкон.
«Ну-ну, думай», — кинув услід Степан із насмішкою, подумки додавши: «Жінки. Що тут думати?»
Поки Галина стояла на балконі, чоловік устиг покласти собі в тарілку котлети й картопляне пюре. Доїсти не встиг.
«Я згодна, — оголосила вона, повернувшись. — За однієї умови».
«Якої ще?» — поблажливо посміхнувся Степан.
«Ти залишаєшся в квартирі зі своєю коханою та нашим сином Максимом. Ми з донькою Оксаною переїжджаємо».
«Що?!» — обличчя Степана витягнулось. — «Ти хочеш поділити дітей?!»
«А що такого? Діти спільні, відповідальність однакова. Хай син, про якого ти мріяв, живе з тобою. Донька — зі мною. Це справедливо».
«Ти в своєму розумі? Діти — не меблі!»
«Звісно, — не здавалась Галина. — Тому я маю тягнути їх сама до кінця життя, а ти відпочивати? Ні вже. Ти платитимеш аліменти, я теж платитиму тобі. Робили разом — виховувати теж разом».
«Ти хочеш мені відплатити дітьми?!»
«Не вигадуй. Просто хочу справедливості. Тобі — трикімнатна з іпотекою і син. Мені — однокімнатна і донька. Взаємні аліменти. Інакше боротимусь до кінця і не віддам ні копійки. Думай. І думай десь в іншому місці».
Степан пішов. Порадився з коханою Оксаною, матір’ю, сестрою. Усі в один голос твердили: Галина блефує. Жодна мати не віддасть дитину за квадратні метри.
Коханка Степана, Оксана, була в захваті від трикімнатної квартири в центрі Полтави. Про чотирирічного хлопчика на додачу вона якось забула подумати.
Через кілька днів Степан погодився на умову Галини.
«Чудово, — сказала вона. — Завтра ж подавай на розлучення».
«Чому я?»
«Бо ти чоловік. І тобі простіше все оформити».
Аргумент здався логічним, і він подав документи.
***
Чекати довелося три місяці. Степан переїхав до Оксани. Галина готувалась до переїзду і терпляче вислуховувала докори рідних.
Степан устиг розповісти всім, що колишня дружина поділила дітей заради квартири.
«Як ти могла? — дорікали знайомі. — Яка ти мати після цього? Немає в тебе душі!»
Навіть донька Оксана кинула їй у вічі: «Я думала, ти нас любиш».
Галина мовчки терпіла. На суді суддя здивовано перепитала:
«Ви хочете залишити сина з батьком?»
«Так, — спокійно відповіла Галина. — Відповідальність у нас однакова. Батько навіть радий. Правда, Степане?»
Чоловік кивнув. Усе вирішили так, як запропонувала вона.
***
Галина зібрала речі, свої та доньчині, і підготувала для Степана докладні записки: що любить Максим, що — ні, в який садочок ходить, як звуть виховательку, яку кашу їсть, де поліклініка.
«Ну ти даєш, — присвиснув Степан. — Ми й самі впораємось, правда, синку?»
«Ну все, нам час. Якщо що — телефонуй», — сказала Галина і пішла з донькою.
Того ж вечора Степан подзвонив Оксані: «Приїжджай, шлях вільний!»
***
Почався справжній кошмар. Максим відмовлявся їсти те, що готувала Оксана, не хотів залишатися з нею ні на хвилину.
Ранкові збори в садочок перетворювались на муку — хлопчик плакав, вередував, не хотів одягатися.
Степан постійно запізнювався на роботу.
Потім Максим захворів. Доглядати за хворою дитиною виявилось набагато складніше, ніж здавалось.
Начальство почало косо дивитися на часті відпрошення.
Оксана раптом поїхала у «відрядження» і зникла, залишивши повідомлення: «Я не готова класти своє життя під ноги твоєї дитини».
Мати Степана відмовилась допомагати — мовляв, здоров’я не те.
Галина приїжджала раз на тиждень на дві години. Після її від’їзду Максим вередував ще дужче.
Грошей на іпотеку вистачало, та ніхто не попередив Степана, скільки коштує й забирає сил дитина.
Відпочинок зник з його життя. Втома й роздратування накрили з головою.
За три місяці Степан зателефонував:
«Галю, треба поговорити. Терміново».
Вона приїхала.
«Що сталося?» — спитала зі співчуттям, побачивши його виснажене обличчя.
«Благаю, забери його», — тихо сказав чоловік. — «Я більше не можу».
«Що трапилось?»
«Я втомився. Оксана мене кинула».
«Розумію», — Галина сховала посмішку.
«Тільки без “тільки”. В чому справа?»
«Переїжджайте сюди. Живіть тут».
І всі зрозуміли — справжня цінність це сім’я, а не квадратні метри.
Деякі уроки життя даються лише через власний біль.