– Галино, ти тільки не падай… Твого Миколу вчора з роддому бачили, з молодицею! – випалила Надія, забувши зачинити хвіртку.
Сусідка важко дихала. Обличчя взялося плямами від швидкої ходи.
Вона так поспішала, що натоптала калошами на щойно митій підлозі.
Галина повільно поставила праску на стіл. Розпечений метал зашипів на наволочці, але вона цього не помітила.
Ноги стали ватяними. У кімнаті раптом запахло старою пилюкою.
Вона опустилася на стілець, ледь не промахнувшись повз сидіння.
Рука сама притиснулася до грудей. Серце билося, як пташка в клітці.
Вона дивилася на Надію й не могла вимовити ні слова.
– Звідки… звідки ти це взяла, Надю? – хрипко видушила Галина, вчепившись у край столу.
– Та як звідки! – Надія сплеснула руками. – Кума моя, Оксана, на харчоблоці в полтавському роддомі працює. Сама бачила у вікно. Каже, під’їжджає Микола на сірій “Шкоді”. Виходить, у руках букет троянд, величезний, рожевий. Стоїть, чекає.
– А потім виходить дівка. Молоденька зовсім, років двадцяти, волосся світле, пальтечко легеньке не по погоді. Медсестра конверт із бантом несе. Микола сяє, конверт бере, дівку під руку – і в машину.
– Оксана очам своїм не вірила. Та номер його, три сімки на кінці, на все місто такий один! Тепер на всій вулиці тільки про це й балакають. Біля колонки баби стоять, язиками плещуть. Хто б подумав, Миколо тихий такий…
Галина не могла прийняти ці слова. Вони билися в голові, як горох об стіну.
– Надю, не мели дурниць. Яка дівка? Він учора казав, що на базу по запчастини їде, в район! Мені жодного слова не сказав… Двадцять п’ять років разом… Він ніколи б…
Сусідка співчутливо похитала головою.
– Ой, Галочко рідна… Вони всі мовчать до останнього, кобелики ці. Оксана каже, поїхали вони не в наше село, а кудись у бік нових кварталів. Тримайся вже. Чоловіки на старість літ з розуму сходять.
Надія ще щось торочила, згадувала чужі історії, але Галина вже не чула змісту. Звуки злилися в глухий гул.
Вона дивилася в одну точку – на старий календар на стіні. Цифри розпливалися перед очима.
Її Микола. Тихий, надійний чоловік, що за все життя голосу не підвищив. Що щоранку цілував її в щоку перед роботою. Що пам’ятав день їхнього знайомства й сам лагодив усе в домі.
Рожевий букет. Конверт із бантом. Молода дівка.
– Галино? Ти як? Може, крапель принести? Валер’янки накапати? – стривожилася Надія, бачачи, що господиня не реагує.
– Усе добре, Надю. Йди. Я сама… – механічно повторила Галина. Голос звучав, як шурхіт листя.
Провівши сусідку, вона зачинила двері на засув. Притулилася спиною до одвірка й сповзла на підлогу.
Повітря не вистачало. У грудях усе стискалося від болю.
Вона ніколи не лазила по його кишенях. Ніколи не перевіряла телефон. Вірила йому, як собі.
Вони виростили донечку, вивчили в місті, видали заміж. Жили тихо. І ось тепер цей удар.
Роддом. Це не просто інтрижка. Це дитина. Нове життя, яке він створив потай.
Галина ледве підвелася. Пройшла до комода, де лежав телефон.
Пальці не слухалися. Вона тричі натиснула не туди.
Нарешті висвітилося ім’я “Микола”. Вона набрала номер, притиснула трубку до вуха.
Гудки здавалися вічністю. Нарешті почувся знайомий хрипкуватий бас:
– Так, Галинко, привіт. Ти чого так рано? Щось сталося?
Галина ковтнула, намагаючись говорити буденно.
– Привіт, Коль… Та ні, нічого. Просто хотіла спитати. Ти як там? На базі все гаразд? Коли додому думаєш?
– Та тут… справ накопичилось, Галино, – Микола на мить завагався. На задньому фоні почувся тихий писк, потім жіночий подих.
– Запчастини затримують, доводиться самому все вирішувати. Сьогодні, мабуть, пізно буду. Або в Сашка на дачі ночуватиму, щоб уночі не їхати. Ти не чекай, лягай спати.
– Коль… – у Галини перехопило дух. – А в тебе точно нічого сказати мені немає?
У трубці повисла тиша. Коли він знову заговорив, голос став натягнутим, як струна:
– Галино… Давай потім про все поговоримо. Приїду завтра-післязавтра, сядемо, обговоримо. Усе нормально, не вигадуй нічого.
– Я й не вигадую, – тихо відповіла Галина, відчуваючи, як усередині гасне останнє тепло. – Чекаю.
Вона натиснула відбій і впустила телефон на комод. Він не зізнався. Збрехав про базу, про дачу Сашка, хоч його бачили біля роддому з немовлям.
Уперше за чверть століття Микола їй брехав. Навіщо? Невже так мало її поважає?
Галина не склепила очей цілу ніч. Лежала, дивлячись на тіні від фар машин на стелі.
Кожне наближення світла змушувало здригатися: “Він? Приїхав?” Але машина проїжджала мимо.
До ранку вона здавалася тінню самої себе. Обличчя осунулося, шкіра взялася сірим.
Налила чаю, та не змогла ковтнути – горло звело спазмом.
Опівдні, не витримавши, набрала його знову. Микола відповів миттєво.
– Галино, я знаю, що ти мені не просто так дзвониш, – випередив він. Голос звучав виснажено й винувато.
– Надія вже прибігала до тебе, правда? Я так і знав. У неї язик без костей…
– Чула, Колю, – тихо, але впевнено сказала Галина, хоч усередині все тремтіло. – То правда? З роддому зустрів? Молоду? І дитина… твоя?
– Галино, Боже, та що ти говориш! – у голосі почувся розпач. – Усе зовсім не так! Благаю, не роби дурниць. Я вже їду додому. За годину буду. Усе поясню.
– Хто “ми”, Миколо? – спитала вона, але почула лише короткі гудки.
Та година чекання стала найдовшою в її житті. Вона замкнулася вдома, засмикнула штори.
Здавалося, усе село припало до вікон.
Коли біля хвіртки затарахкотів знайомий мотор “Шкоди”, Галина здригнулася. Підійшла до вікна, відсунула край фіранки.
Микола вийшов з машини – осунувшийся, неголений, куртка розстібнута. Обійшов машину, відчинив пасажирські двері.
Повільно вийшла дівчина. Зовсім молода, бліда, як порцелянова лялька, світле волосся зав’язане вузлом.
Вона притискала до грудей згорток у ковдрі, озираючись навкруги зі страхом.
Галина ковтнула гірку слину. На мить захотілося вибігти, влаштувати сварку. Але щось у цій дівчині – беззахисність, глибоке горе в очах – зупинило її.
Двері рипнули. Микола зайшов першим, за ним – дівчина зі згортком.
– Галино… – тихо покликав Микола, дивлячись на дружину благальним поглядом. – Будь ласка, вислухай. Не рубай з плеча.
Галина мовчки дивилася на них, схрестивши руки на грудях.
– Познайомся, Галино… Це Віра. А це… синочок Тараса. Тараса Петренка. Мого троюрідного племінника, пам’ятаєш його? Що на Донбасі на шахті працював…
Галина нахмурилась, пригадуючи обличчя веселого хлопця-сироти, якого Микола дуже любив, майже як сина.
– Тарас? А до чого тут… – почала вона, і тут погляд упав на Віру.
Дівчина раптом беззвучно заплакала. Сльози падали на конверт із немовлям.
– Тарас загинув, Галино, – глухо сказав Микола, і голос його здригнувся. – Два місяці тому. Нещасний випадок на шахті. Віра на сьомому місяці була. Розписатися не встигли, усе відкладали.
– Родичів у неї нема, дитбудинківська вона. Коли Тараса не стало, хлопці з бригади допомогли, перевезли сюди, квартиру тимчасову знайшли. Три дні тому в неї перейми почались. Зателефонувала мені зі старого Тарасового телефона, плаче, нема куди йти, грошей нема, хазяїн виганяти хотів.
– Куди мені було її діти, Галино? Як я міг Тарасову пам’ять зрадити? Він же сиротою ріс, і синочок його тепер сирота без батька.
Микола підійшов ближче.
– Я ідіот, Галино. Побоявся тобі зразу сказати. Думав, ревнувати почнеш, не зрозумієш, чому я чужій дівчині допомагаю. Троянди купив, щоб їй хоч краплю свята дати, щоб не почувалася покинутою на тому ґанку, де всіх із чоловіками зустрічають.
– Сховав від тебе, на базі відсиджувався, документи їй допомагав оформити на допомогу. Пробач мене. Не міг я Тарасового сина на вокзалі залишити.
Галина слухала, і крижаний панцир на серці тріскався й танув.
Боже, яка ж вона дурна. Яка Надія з її плітками. Чоловік не зраджував. Микола залишився тим самим чесним чоловіком, за якого вона вийшла заміж.
Він просто не зміг пройти повз чуже горе.
Вона подивилася на Віру. Дівчина стояла, ледь жива від втоми й страху, дивлячись на Галину як на суддю.
– Господи Ісусе… – видихнула Галина, відчуваючи, як із очей бризнули сльози полегшення. – Та що ж ви на порозі стоїте? Роззувайся, Вірочко, проходь. Миколо, бери сумки. Ну треба ж, надумала я тут… Стара дурепа.
Вона підбігла до дівчини, обережно перехопила конверт із малям. Немовля заворушилося.
– Проходьте в залу, там диван м’який. Зараз чайник поставлю, нагодую тебе. Миколо, неси обігрівач, дитині тепло потрібне!
У домі закипіло нове життя. Перші дні Віра ходила, наче по мінному полю. Боялася сісти зайвий раз, хапалася за ганчірку, за посуд.
Вона весь час дякувала й дивилася на Галину з боязкою вдячністю.
Але Галина швидко взяла все в руки. Оточила молоду матір і малюка, якого назвали Тарасиком, турботою.
– Так, Віро, ну-но сядь і не смій хапати відро! – суворо, але з усмішкою казала Галина, забираючи швабру. – Тобі відновлюватись треба, годувати маленького. Твоя справа – відпочивати. По господарству ми з Миколою самі впораємось. Хата велика, живіть скільки треба.
Поступово лід недовіри в душі Віри розтанув. На щоках з’явився рум’янець, вона усміхалась частіше.
Дім, що здавався порожнім після від’їзду дорослої доньки, наповнився живими звуками: криком немовляти, шумом пральної машини, вечірніми розмовами.
Віра виявилась лагідною дівчиною. Вечорами, коли Тарасик засинав, вони з Галиною сідали на кухні за чай із м’ятою й чебрецем.
Віра розповідала про своє життя в дитбудинку, про те, як зустріла Тараса, як він обіцяв подарувати їй справжній дім.
– Він так любив дядька Миколу, – тихо казала Віра, дивлячись на вогонь плити. – Казав, що коли стане на ноги, збудує такий самий дім, як у вас. Я не вірила, що такі люди бувають. Думала, дядько Микола привезе мене, а ви виженете.
– Дурненька ти, Вірочко. Хіба ж Тарасів син може бути нам чужим? І ти тепер нам не чужа. Життя складна штука, часом так закрутить, що не знаєш, де впадеш. Головне – зустріти в темну хвилину того, хто руку простягне.
Минув місяць. Маленький Тарасик помітно підріс.
Галина й Микола стали йому за других бабу й діда.
Надія більше не приходила з плітками. Соромилася.
А в селі тепер казали інше: яка ж добра жінка та Галина Петренко.
Правда часом гірша за наклеп. А буває – добріша за будь-яку чутку.
